ІВАН ГУБКА (1932 – 2014) ПРО БОРОТЬБУ У 1960 – 1980-Х РОКАХ

Анотація

Мета статті – проаналізувати інформаційний потенціал історико-мемуарних праць Івана Губки («Дорогою боротьби (борці за Україну 1960 – 1990). Львів: ПТВФ «Афіша», 2007»; «У царстві сваволі (стежка додому). Спогади. Частина IІ. Львів: НВФ «Українські технології», 2003; «У царстві сваволі. Спогади. Частина І. Львів: «Українські технології», 2000») про радянську репресивну політику та її наслідки у 1960 – 1980-х рр. Методологія дослідження: принципи авторської об’єктивності, науковості, історизму, а також загальнонаукові (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичні (історико-генетичний, історико-порівняльний,  історико-системний, критики джерел) методи. Наукова новизна – уперше проаналізовано інформативний потенціал історико-мемуарних праць Івана Губки про радянські репресії 1960 – 1980-х рр. Висновки. Таким чином, Іван Губка у своїх працях доходить висновку, що період 1950 – 1980 рр. слід розглядати як цілісний етап визвольних змагань, у межах якого відбулася зміна форм, але не сутності боротьби. Від збройного опору до ідейного та громадянського спротиву, від підпілля до публічності – такі трансформації обумовлювалися як зовнішніми обставинами, так і внутрішньою логікою національного руху. Саме в той час було закладено підвалини сучасного українського громадянського суспільства та сформовано світоглядні орієнтири, які визначили напрям подальшого державотворення. Загальна логіка розвитку подій у 1960 – 1980 рр., викладена у цих трьох нарисах, дозволяє трактувати цей період не як маргінальний або другорядний у рамках національно-визвольних змагань, а як один із ключових етапів формування модерної української політичної нації. У цей період виникла необхідність переосмислення стратегії боротьби та зміни її інструментарію. Саме в цій ситуації визвольний рух продемонстрував здатність до адаптації, зберігши при цьому основні ідейні засади та стратегічну мету. Відмова від відкритого збройного протистояння після початку 1950-х рр. не означала ідейної капітуляції або інтеграції в радянський політичний простір. Навпаки, як послідовно показує автор, цей крок був продиктований прагматичним усвідомленням нових реалій і необхідністю збереження людського потенціалу нації. Боротьба переносилася у сферу культури, історичної пам’яті, моралі та права, де радянська держава, попри розгалужений апарат контролю, виявилася менш ефективною. У цьому сенсі 1950 – 1960-ті рр. стали періодом акумуляції досвіду та формування основи для наступних етапів активізації руху. Отже, аналізований період постає як цілісний історичний етап, що поєднує елементи поразки й відновлення, адаптації та наступальності, індивідуального героїзму й колективної дії. Його значення полягає не лише в підготовці безпосередніх політичних змін, а й у формуванні світоглядних і ціннісних орієнтирів, які забезпечили спадкоємність українського визвольного руху та створили підґрунтя для відновлення незалежної держави.